Новости СМИ2

Меню сайту

Форма входу

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
СТВОРИТИ САЙТ
одесские новости
український інтернет
Головна » Статті » Мои статьи

ІНШОНАЦІОНАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ УПА

                                               

Вивчення історії Української Повстанської Армії довгий час залишалось однією із заборонених тем для дослідників, тому зі здобуттям нашою державою незалежності цей напрямок досліджень отримав імпульс для бурхливого розвитку. Поступово з’явились науково-дослідні установи відповідного профілю (зокрема, Центр досліджень визвольного руху), нові цікаві видання, окремі групи фахівців, що вивчають подібні проблеми – представником яких є один з організаторів виставки В. В’ятрович. Разом з тим, рівень ознайомлення широкої громадськості зі сторінками історії національно-визвольної боротьби українського народу у ХХ столітті все ще залишає бажати кращого. Навіть незважаючи на заходи органів державної влади, зокрема Президента, у суспільній думці продовжують побутувати вкорінені з радянських часів стереотипи про ОУН та УПА. Тому потреба в публікації матеріалів з історії цих організацій залишається значною. Як це не дивно, та одне з найцікавіших явищ у межах українського повстанського руху – існування в УПА підрозділів, сформованих з представників інших національностей, залишається начебто за периметром наукових інтересів більшості істориків. Хоч я й не мав змоги особисто ознайомитись з усім масивом літератури з історії Української Повстанської Армії (фонди одеських бібліотек такої можливості вам не дадуть, особливо стосовно найновіших публікацій), однак значною його часткою користувався, зокрема за допомогою мережі Інтернет. З вивчених матеріалів зрозуміло, що відсоток праць, присвячених іншонаціональним відділам Армії, дуже низький.

Документи, що стосуються історії УПА, а відповідно – і національних формувань у її складі – наразі активно публікуються у виданні «Літопис УПА» (в Україні зараз видається «Нова серія», але це стосується й діаспорного видання). Навіть ті джерела, що вже оприлюднені на даний час, певною мірою дають уявлення про масштаби та ґенезу цього явища – неукраїнських відділів в Українській Повстанчій Армії.

Як відзначають більшість дослідників, перші національні відділи з представників інших народів СРСР почали формуватись у середині 1943 року. Пропагандистську роботу у цьому напрямі ОУН(б) розпочала ще з початку війни, а до 1942 року ця робота почала давати свої результати: багато військовослужбовців Червоної Армії, німецьких формувань почали переходити до УПА. У 1943 році УПА та провід ОУН(б) випустили серію листівок-відозв до народів СРСР. У червні були розповсюджені відозви «Вірмени й інші народи Кавказу!» та «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру, народи Азії!»; у вересні побачили світ листівки «Татари Поволжя!», «Грузини!»; у грудні 1943 року була розповсюджена відозва «Білоруський народе!». Як зазначають дослідники, значна частина цих листівок була віддрукована в Одесі. Вже у серпні 1943 року офіційне видання УПА – часопис «До зброї» – опублікував замітку «Ми не самітні», де було сказано про наступне: «Поруч УПА виступають поневолені народи Сходу і Заходу. Грузини, узбеки, черкеси, осетини вже сьогодні борються в рядах УПА, творячи свої окремі національні загони, що в найближчому майбутньому стануть національними революційними арміями»1. У цьому ж матеріалі згадано про участь відділу грузинів у бою з червоними партизанами біля Теремна.

Приблизно у цей же час у Млинівському районі Рівненської області відділ повстанців з узбеків, грузинів і росіян у бою з німцями знищив близько 60 ворогів. Восени 1943 року у Чорному Лісі відділ командира «Різуна» прийняв бій з німецьким підрозділом у складі близько 600 чол. Серед повстанців був і підрозділ узбеків, одного з яких було поранено2.

Як стверджує відомий дослідник В. Косик, протягом 1943 року утворились загони вірменів, грузинів, узбеків, казахів, татарів, литовців. Найбільшими відділами історик називає підрозділи литовців та грузинів (по декілька сотень), трохи менше – узбеків та вірмен. Певну частину іноземців в Українській Повстанській Армії складали колишні військовослужбовці румунських, італійських, угорських, голландських військових частин3.

Однією з головних ознак дотеперішнього панування радянських стереотипів стосовно УПА є широко побутуюча думка, що армія формувалась з поліцаїв та військовослужбовців національних відділів вермахту та СС. Таку позицію ще раз озвучив у своїй доповіді дослідник В. Шевченко, стверджуючи, що одним з найцікавіших етапів зростання УПА стало приєднання до спільної боротьби вояків з національних формувань німецької армії, зокрема татар. З цього приводу маємо відзначити, що допоміжна поліція, легіони “Роланд” та “Нахтіґаль”, тощо, були серйозними джерелами поповнення Армії, але не головними і не переважаючими. Вивчення архівних документів дозволяє спростувати ці поширені погляди. Так, І. Патриляк дослідив еведенційні (облікові) картки вояків ВО (військової округи) “Богун” групи УПА-“Північ”, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (1445 карток), що дає доволі вірогідну модель особового складу військової округи. Аналіз даних статистичних джерел показує, що з облікованих 1445 бійців УПА 609 осіб (42,14%) раніше проходили військову службу, а 836 осіб (57,86%) вперше познайомились з військовою справою в повстанських формуваннях. Відсоток досвідчених військовослужбовців був набагато вищим серед немісцевих повстанців порівняно з вихідцями із західних областей – 79,48% проти 31,86% відповідно. Це по-перше. По-друге, серед всіх облікованих повстанців, які мали військовий вишкіл до служби в УПА, найбільше колишніх вояків Війська Польського – 225 (15,57%), далі за чисельністю – колишні червоноармійці – 137 (9,48%), лише третю позицію займає німецька поліція – 122 особи (8,44%) до УПА служили поліцаями. Щодо власне німецьких збройних сил, куди свого часу відносились батальйони “Нахтіґаль” та “Роланд”, то відсоток їх колишніх вояків серед повстанців дуже невисокий – всього 1,03%. Таким чином, принаймі на прикладі Волині можна прослідкувати явну невідповідність міфу про “поліцайське” минуле бійців УПА з реально підтвердженою документами картиною. Звичайно, маючи на меті утвердження міфу, можна закинути авторові дослідження та його висновкам територіальну обмеженість, що підвищує відсоток похибки при підрахунках, а також те, що паралельно він не використав радянські та німецькі джерела для порівняння їх даних з даними джерел УПА. Всі ці зауваження справедливі і повинні бути враховані у подальших подібних спробах. Однак навіть на підставі цих відомостей, опублікованих І. Патриляком, можна стверджувати, що один зі стереотипів стосовно УПА є безпідставним.

Першим національним підрозділом УПА був відділ узбеків, створений ще в середині 1943 року (командир відділу – «Ташкент»), майже одночасно виникли курінь грузинів та сотня кубанських козаків. Трішки пізніше на Волині постав курінь азербайджанців. Головним організатором національних формувань був майор «Яструб» (Дмитро Карпенко). Колишній майор Червоної Армії, родом зі Східної України, «Яструб» загинув у грудні 1944 року в бою з військами НКВС біля селища Нові Стрілиська. Дмитро Карпенко став першим вояком УПА, якого було нагороджено Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу4.

Провід ОУН мав намір скористатись наявністю у своїй збройній структурі представників багатьох інших народів, і з метою поширення цього руху 21–22 листопада 1943 року було скликано Першу Конференцію поневолених народів Східної Европи та підрадянської Азії. Конференція зібрала 39 делегатів – представників 13 народів: по 6 від азербайджанців та грузинів, по 5 від узбеків та українців, по 4 від вірмен та кримських татар, по 2 – білорусів та осетин, по 1 – башкир, кабардинців, казахів, черкесів та чувашів. Охорону Конференції було доручено відділам з представників азербайджанців, вірмен та узбеків. Задумана як захід з широким представництвом, Конференція не виправдала покладених на неї очікувань. Делегати Конференції не були відомими особистостями серед національних рухів своїх народів, тому підсумки зібрання мали скоріше пропагандистське значення і виступали прецедентом для подальших дій.

На початок 1944 року, як свідчать учасники національно-визвольного руху, до складу УПА входили близько 50 українських куренів та 15 куренів національних. П. Мірчук підрахував, що чисельність Армії на той час становила біля 100 тис. осіб, з них 80 тис. – українців та 20 тис. – представників інших народів5. Виходячи з результатів досліджень науковців, можна підрахувати мінімальну чисельність Армії в цей час. Ю. Киричук наводив середню кількість вояків повстанської сотні – 130 осіб. З розрахунку 3-сотенної структури куреня, вважаємо, що кількість сотень становила 195, відповідно особового складу до них входило 25 350 осіб. І. Бутковський наводить інші цифри відносно чисельності сотень: 168 осіб – легка сотня, 186 осіб – важка6. Виходячи з таких цифр, отримуємо максимальну чисельність 36 270 чол. Таким чином, з наявних джерел ми ніяк не можемо стверджувати, що заяви про 100-тисячну Армію є вірогідними, хіба що у майбутньому будуть отримані нові достовірні джерельні звістки. Відповідно, й кількість вояків іншонаціональних підрозділів максимально становила 8 370 осіб, як ми можемо підрахувати виходячи з наведених вище міркувань. На даний час ми не бачимо, чим керувались автори, що наводили більші цифри.

Проте внесок іншонаціональних підрозділів у бойові дії УПА був досить значним. Спогади повстанців доносять до нас звістки про участь цих відділів у боях. Так, П. Дужий згадував про перебування сотні командира «Ореста» в околицях с. Карова (Львівщина) після бою з частиною німецької піхоти7. Серед особового складу цієї сотні була чота азербайджанців, які дуже непогано виявили себе у бою. 29 квітня 1944 року відділ під командуванням «Яструба» знищив біля 240 військовослужбовців НКВС поблизу с. Залізниця Крем’янецького району. До відділу входили майже виключно представники інших народів.

Влітку–восени 1944 року підрозділи кримських татар, калмиків, чеченців, грузин, азербайджанців вирушили у рейди на схід України. Восени 1944 р. були здійснені рейди у Білорусь, де національні підрозділи повстанців отримали значну підтримку місцевого населення8. У боях з НКВС на північно-західних теренах України відзначились відділи азербайджанців та кримських татар9.

Історія національних підрозділів Української Повстанчої Армії завершилась набагато раніше, ніж була знищена сама УПА. З просуванням на захід Червоної Армії значна кількість неукраїнців повернулись до її лав і далі продовжували свій бойовий шлях з радянськими військами, що свідчить про переважне значення для цієї частини колишніх вояків УПА боротьби з німецькими загарбниками порівняно з ідеєю національно-визвольного руху. Проте деякі з представників інших народів і надалі залишились з повстанцями, хоча окремих національних підрозділів вони вже не складали. Дехто ж з упівців вирушив до себе на батьківщину, продовживши повстанську справу на рідних теренах. Особливо багато було таких серед литовців, а повстанський рух у Литві можна вважати подібним за розмахом до українського.

Маючи досить коротку історію, існування національних підрозділів у складі УПА та об'єднана боротьба зі спільними ворогами стали яскравими сторінками національно-визвольного руху українського народу за свою державність, які дали підстави для появи влучного визначення «інтернаціоналізм націоналістів». Подібні факти спростовують тези про обмеженість та національну замкненість ОУН та УПА, вкупі з ксенофобією та іншими аналогічними ярликами.

Під час мітингу, який противники визнання вояків УПА ветеранами війни влаштували біля приміщення Одеської обласної «Просвіти», один з його учасників висловив сентенцію про те, що треба було до матеріалів виставки додати знімки замордованих фашистськими прислужниками-упівцями мирних жителів. У такому випадку можна було б казати, що організатори виставки – чесні люди. Наразі ж, за словами керівника однієї з козацьких організацій Одеси, вся ця експозиція – брехня. Дійсно, історію треба показувати в усій її повноті, не ховаючи темних сторін. Але робити такі закиди можна лише у випадку, коли сам дотримуєшся того ж принципу. Подвійні стандарти до поняття «чесність» ніякого відношення не мають. А пригадати виставку радянських часів, де б показували звірства НКВС чи правду про Голодомор не можу, як не силкуюсь. Вийшли ж ми всі з однієї школи – СРСР, тому й методи у всіх поки що однакові. Кожен кулик...

P.S. В нещодавньому інтерв’ю одному з одеських телеканалів шанована людина, колишній губернатор Одещини, нині – народний депутат України від Блоку Литвина С. Гриневецький, висловлюючи думки стосовно виставки «УПА: історія нескорених», зробив пропозицію: створити виставку, присвячену героїчній обороні Одеси від німецько-румунських загарбників і повезти її до Західної України. При цьому Сергій Рафаїлович задав питання: «Як ви гадаєте, як нас там приймуть? », явно натякаючи не на хліб та сіль. Своїх львівських знайомих я попросив розмістити у місцевій пресі та Інтернеті таку пропозицію та прохання львів’ян висловити на неї свою реакцію. Сподіваюсь у недалекому майбутньому опублікувати відповідь «западенців». От тільки не впевнений, чи візьметься Сергій Рафаїлович за організацію цього проекту, якщо раптом виявиться, що вони таку виставку чекають? Чи питання НАРОДНОГО депутата Гриневецького було розраховане лише на тих, хто стояв у пікеті біля «Просвіти»?

ПРИМІТКИ:

1. Літопис УПА. – Нова серія. Т. 1. – С. 42.

2. Літопис УПА. – Т. 19. – С.128.

3. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – С. 387.

4. Киричук Ю. Історія УПА. – С. 22.

5. Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942 – 1952. – С. 51.

6. Бутковський І. Організаційна структура УПА // УПА в світлі документів з боротьби за УССД 1942 – 1950 рр. – С. 12.

7. Дужий П. Про бій УПА з німецькими загарбниками в Карові (Спогад) // Визвольний шлях. – 1992. – Кн. 4. – С.459.

8. Мірчук П. Вказ. праця. – С. 132.

9. Літопис УПА. – Нова серія. Т. 1. – С. 115.

Категорія: Мои статьи | Додав: МАДВІ (11.06.2009) | Автор: Володимир Бузейчук E W
Переглядів: 515 | Теги: УПА | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: