Новости СМИ2

Меню сайту

Форма входу

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
СТВОРИТИ САЙТ
одесские новости
український інтернет
Головна » Статті » Мои статьи

ЖЕРТВИ ТЕРОРУ
«Український національний центр»
Серед теоретичних постулатів про будівництво соціалізму у нашій країні «гідне місце» займала теза: рух до нового суспільства не що інше, як «...процес відколювання від народжуваного соціалізму чужорідних частин». Згідно з таким підходом, все минуле, навіть якщо воно було корисним, належало знищувати. Йшлося не лише про багатоукладність господарства, дрібні селянські господи, а й про цінності духовного загальнолюдського капіталу. Цим у значній мірі пояснюється той факт, що нерідко під офіційний репресивний прес потрапляли представники старої інтелігенції, які не поділяли пафосу соціалістичної ідеології. Політика такого роду здійснювалася цілеспрямовано, набувала різних форм. Характерним прикладом може слугувати справа про так званий «Український національний центр» (УНЦ). Виразна її спрямованість проти представників інтелігенції старої формації підтверджується навіть розробленою ДПУ спеціальною анкетою для заарештованих. Серед інших запитань, на які необхідно було відповісти, значились і такі: соціальний стан, або походження до революції; служба й чин у старій армії, при білих, Петлюрі, гетьмані; в установах білих урядів; в яких антирадянських організаціях перебував; участь у політичних організаціях до революції. Вістря слідчих дій спрямовувалось проти некомуністичних партій, що діяли в ті часи в Україні. Скажімо, з 50 заарештованих у справі УНЦ майже 30 чоловік були членами Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Більшість осіб, яким інкримінувалась участь в УНЦ, були службовцями, працювали в системі народної освіти, в наукових закладах. До них приєднали і двох видних діячів української науки — академіків М.С.Грушевського та М.І.Яворського. Першому, колишньому голові Центральної Ради, відводилася роль керівника УНЦ. Справі про «Український національний центр» з самого початку надавалось особливе значення. 22 березня 1931 р. Політбюро ЦК КП(б)У спеціально розглянуло питання про діяльність УНЦ. Ця організація тут оці- нена як така, що вела далі ворожу соціалізму лінію «Спілки визволення України». Розслідування проводилося силами працівників ДПУ УРСР у 1930-31 рр. у Харкові. З матеріалів слідства постає «блок українських та галицьких антирадянських партій і окремих груп української контрреволюційної громадськості», створений на платформі «єдиного національного фронту» для боротьби з радянською владою. Він, нібито, виник у 1922-23 рр. за кордоном після об'єднання різних груп української контрреволюційної еміграції. Потім переніс свою діяльність і на всю Україну. На початку 1924 року був створений загальноукраїнський центр. У звинувачувальному висновку зазначалося, що у 1924-1927 роках УНЦ «проводив широку організаційну роботу по консолідації всіх антирадянських українських сил, впровадженню своїх представників у радянський апарат, захопленню командних позицій у наукових і громадських установах» і ставив перед собою завдання створювати широку мережу повстанських організацій з куркульських та контрреволюційних елементів по всій Україні. Список звинувачень довгий: підтримка систематичних зв'язків з керівними колами II Інтернаціоналу, з урядами
капіталістичних країн, котрі очолили б підготовку інтервенції (Польща і Франція), їхніми дипломатичними і консульськими представництвами в СРСР; розробка планів збройного повстання, наближеного до строків інтервенції; проробка питань постачання зброєю, підготовка терористичних та диверсійних актів на момент повстання; здійснення шпигунської роботи на користь іноземних капіталістичних держав. Особливо багато уваги приділено «терористичним намірам» членів УНЦ. В одному із слідчих документів записано, що «...на початку 1929 р. відбулося засідання організації, де прийнято рішення: терористичні акти мають проводитися над видатними представниками громадського й партійного життя у Харкові, а саме по відношенню до секретаря ЦК КП(б)У т. Косіора, голови ДПУ т. Балицького та НКпроса т. Скрипника, а в Москві — Генерального секретаря ЦК ВКП(б) т. Сталіна». Бач, на кого замахувались! Правда, у справі нічогісінько немає, що підтверджувало б цю версію. Формулювання подібних нісенітниць нагадують кадри з відомого кінофільму «Покаяння». Пам'ятаєте? Людину судять за шпигунство на підставі уявних намірів прорити тунель від Бомбея до Лондона... Прискіпливе і неупереджене вивчення матеріалів справи про УНЦ показало, що майбутні висновки слідства були сплановані ще до одержання потрібних наслідків! Зразково-показова за графічним виконанням схема його проведення прилучена до звинувачувального вироку. Незаповнені у ній «соти» давали можливість «підшукувати» і заносити сюди кандидатів у контрреволюціонери. Ця «творчість» випливала з ідей Сталіна та його оточення про загострення класової боротьби. Це вимагало від карного апарату безкінечного виявлення шкідників у промисловості та сільському господарстві, нагнітання усіма способами атмосфери підозрілості і страху перед шпигунством, тероризмом, внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією. Справа УНЦ мала ще й густе націоналістичне забарвлення, і, за всіма ознаками, йшла попередня підготовка до гучного показового процесу. Та він не відбувся, бо його натхненники не пішли на ризик, оскільки навіть непосвяченим у тонкощі кримінальної казуїстики людям було видно: бракує достатніх і необхідних для цього доказів, звинувачених судила за закритими дверима т.зв. трійка ОДПУ СРСР. Тепер цілком ясно, що в основу висновків лягли припущення обвинувачів та зізнання звинувачених. Якщо слідчі «відпрацьовували» заздалегідь визначені версії, то їхні жертви давали досить суперечливі за змістом показання з одних і тих же обставин та подій, однак, без достатньої перевірки вони визнавалися достовірними. І ще одне. Суд може визнати достовірними показання підслідних, якщо вони дані добровільно. Давати свідчення — це право підслідного, а не обов'язок. Матеріали з цієї кримінальної справи дають всі підстави для твердження, що такої добровільності не було. По-перше, практично всі, без винятку, заарештовані «заговорили» про свої злочини не одразу, а через один-три місяці перебування в ДПУ. По-друге. Що-що, а «вибивати» потрібні «зізнання» працівники ДПУ уміли. Про це з усією очевидністю свідчать матеріали повторних розслідувань апеляцій у партійні та правоохоронні органи у післявоєнні роки. Так, репресований у справі УНЦ М.І.Шраг 11 березня 1965 р. заявив на допиті: «Підчас слідства у 1931 р. до мене застосовували заборонені методи... часті виклики на допити вночі, багатогодинне стояння на ногах під час допитів, крики й образи слідчих Пустовойтова, а іноді Когана фізично й морально замучили мене і деморалізували. Ні про яку організацію я нічого не знав. Шкідництвом і підготовкою повстання не займався. На вимогу слідчого я назвав учасниками контрреволюційної організації колишніх членів УПСР, своїх знайомих... Відвідини й зустрічі в домашніх умовах з приводу різних сімейних свят зі своїми товаришами Мазуренком, Чечелем, Філіповичем та іншими я видавав за наради учасників контрреволюційної організації. Тобто я писав усе, що від мене вимагали, лишень би мене не викликали вночі і не кричали. Іноді писав і під диктування працівника ДПУ Пустовойтова...» Ідейним натхненником і організатором УНЦ слідство визнало академіка М.С.Грушевського. На допиті, який провів сам начальник ДПУ УРСР В.А.Балицький, він визнав усе, що йому інкримінувалося. Однак у Москві, куди його привезли з наказу Ягоди, у бесіді з начальником секретно- політичного відділу Аграновим Грушевський прямо заявив, що «не витримав натиску слідчих». Тому його зізнання в ДПУ УРСР щодо діяльності УНЦ є перебільшеними і не відповідають дійсності. Пояснюючи причини, які змусили дати невірні показання, Грушевський сказав Агранову: «Я не належу до породи героїв і не витримав дев'ятигодинного нічного допиту. Я стара людина, сили мої давно надірвані. У тюрму мене ув'язнили, коли знаходився у грипозному стані... Мені пред'явили цілий ряд томів, де мало не на кожній сторінці фігурувало моє прізвище. Мене переконували у тому, що я ідейний натхненник свого руху і повинен взяти на себе відповідальність за контрреволюційну діяльність організації в цілому..., що, безумовно, приведе до пом'якшення участі усіх притягнутих по цій справі осіб. У стані повної безвихідності та відчаю я погодився підтвердити показання Мазуренка, Чечеля, Косака». У рапорті на ім'я Г.Ягоди Агранов вказав, що «...ніякої повстанської організації, очолюваної близькими до нього, Грушевського, колами, не існувало, і ніяких повстанських тенденцій у середовищі його політичних друзів не було». Одначе, кримінальну справу на Грушевського тоді не припинили, хоча й звільнили з-під варти. Наклепи на інших членів УНЦ так і залишились без спростування. Неупередженому юристові впадає у вічі відсутність будь-яких доказів щодо провин підозрюваних. Наприклад, у заключному варіанті звинувачення стверджується, що «...повстанські загони Чернігівщини, Київщини і Полтавщини у загальній кількості 5-6 тисяч чоловік повинні були почати рух в напрямку на Київ і оволодіти ним». Тривожна інформація! Але чому тоді у справі відсутні хоч які-небудь докази, що підтверджували б існування цих загонів? Мабуть, виявлені ворожі бойові осередки так і залишились не знешкодженими. Але це, зрозуміло, неймовірно. Викликає серйозні сумніви достовірність показань про значну фінансову допомогу, яка нібито надавалась УНЦ з-за кордону. Коли взяти на вибір деякі свідчення, то можна подумати, що гроші контрреволюціонерам сипались, наче з мішка. «Усього... передав мені для контрреволюційної організації на протязі 1928 і половини 1929 р. — 32 000 карбованців. Ці гроші він запропонував мені передати керівнику контрреволюційної організації в Україні Грушевському, пояснивши, що ці гроші з американських джерел та від чехословацького уряду». Або це «...надходили гроші з Парижа... від французьких громадських кіл, близьких за поглядами Бріану...», «...Гроші пересилали контрреволюційній організації... одержані від німецьких соцдемократів», «...центр одержував гроші від польських антирадянських кіл». То чому ж тоді у справі не фігурують звіти хоча б на реквізовані органами ДПУ суми? Це ж неспростовні докази! Як би ці гроші знадобилися нашій бідній державі. Немає їх, бо це — фікція, дітище фальсифікаторів від політики. У звинувачувальному висновку зазначалось і таке: УНЦ — складова частина розгалуженої галицької контрреволюційної «Української військової організації» (УВО). Додаткові перевірки свідчать, що УВО не існувала взагалі. Справа на цю організацію, як і на УНЦ, фабрикувалася виключно на основі показань звинувачуваних. Репресований за участь в УВО Чехович під час перевірки його справи у 1957 році так сказав слідчому на допиті: «...мене протягом 8-9 діб безперервно допитували. Не мав можливості за цей час відпочити й заснути. Застосовувались також деякі інсценіровки розстрілу... Такий психологічний тиск тривав біля 9 місяців, і я, природно, не витримав і дав потрібні слідчому Бордону свідчення. Усі показання мої були брехливими, від них я потім відмовився». Остаточний вердикт за наслідками перевірки справи про УВО винесла Військова колегія Верховного суду СРСР 11 квітня 1958 року. У цьому документі, зокрема, зазначалось, що «...всі звинувачувані засуджені необґрунтовано, за фальсифікованими матеріалами, а свідчення, які вони давали на попередньому слідстві про свою приналежність до УВО, е вигаданими. Матеріалами перевірки встановлено, що справа про існування на території УРСР розгалуженої контрреволюційної організації УВО, керованої засудженими по даній справі особами, органами слідства сфальсифікована». Тиск на заарештованих здійснювався не лише слідчими, а й у камерах, де розміщувались нещасні. Так, звинувачений по іншій справі Жуков, який перебував в одній камері з членами УНЦ, на допиті 18 травня 1931 р. заявив: «...ми утримувались у камері разом з одним звинуваченим по справі «Українського національного центру». І він умовляв усіх обмовлювати себе, допомагав складати підслідним вигадані показання, пояснюючи це тим, що в дійсності такої організації в Україні не було, а створюється вона з метою дискредитації в очах робітників усього світу II Інтернаціоналу. Виставити перед робітниками українську інтелігенцію в ролі ворогів Радянської влади, які зривають соціалістичне будівництво. Ми, інтелігентський прошарок, повинні взяти на «себе місію признати участь у цій контрреволюційній організації і понести певне покарання. Цього вимагає хід розвитку соціалістичного суспільства у нашій країні». Слід зауважити, що й самі слідчі були «зациклені» на пропагандистських постулатах. Вони були переконані, що для побудови безкласового суспільства «слід не жаліти нічого, аж до людського життя». Нерідко вони пропонували заарештованим давати свідчення на самих себе. Займатися самонаклепами, бо, мовляв, «так потрібно в ім'я вищих інтересів революції». Ігнорувалась традиційна уява про закони, демократію, моральність. Принцип — «успіх революції найвище від усього» — виправдовував правомірність репресій, превентивний захист сталінського політичного гніту. Ще деякі подробиці, які випливли на поверхню після додаткових перевірок справи УНЦ, зроблених останніми роками працівниками органів держбезпеки. Насамперед, йдеться про грубі порушення процесуального законодавства. Звинувачувані Афанасьєв, Колиух, Шніпко, Гаврилів та інші перебували під вартою до 15 місяців без санкції прокурора; і продовження строків утримання. У постановах про пред'явлення звинувачень відсутні будь-які дані про конкретний склад злочину, що суттєво обмежувало право звинувачених на захист. На це звертали увагу засуджені. А.М.Васильковський у 1959 р. писав, що «...звинувачення мені пред'являлося у загальній формі («Ви член контрреволюційної організації»), без будь-яких конкретних обвинувачувальних даних, без показань інших осіб, без очних ставок і тим більше — документів»... Виходили за межі діючого законодавства, ставлячи за провину перебування в минулому в різних політичних партіях, буржуазних урядах, білих формуваннях тощо, хоч ці особи постановою Президії ЦВК СРСР від 2 листопада 1927 року були амністовані. Показовими у цьому відношенні є перипетії з Грушевським. У справі виявлено копію листа від 14 лютого 1924 року, підписаного головою Раднаркому УРСР Чубарем, головою ДПУ УРСР Балицьким і керуючим справами РНК УРСР Бетою і адресованого Київському губвідділу ДПУ і голові Київського губвиконкому. У ньому вказано, що Раднарком УРСР на клопотання Української Академії наук надає академіку М.С.Грушевському (справа його розслідувалась окремо) право вільного проживання в Україні, не пред'являючи йому ніяких звинувачень за минулу діяльність, і як особі, що не підлягає обшукам, арештам і переслідуванню. Однак і цей «гарантійний лист» не став перепоною для ДПУ на шляху кримінального переслідування академіка, вигаданого організатора УНЦ. Про праведність тогочасного судочинства можна судити з того, що, не звернувши уваги на грубі порушення законодавства, колегія ОДПУ СРСР постановою від 7 лютого 1932 р. притягнула осіб, нібито причетних до УНЦ, до різних строків ув'язнення. Правда, члени колегії, мабуть, чудово розуміли ціну «признань» звинувачених. Цим, можливо, пояснюється відносно м'який (як на ті часи) вирок: ув'язнення на строк від трьох до шести років. М.С.Грушевського взагалі звільнили від відповідальності. Прес терору був невблаганний. Мало кому з в'язнів вдалося повернутись додому. У 1934-41 рр. 33 з 50 колишніх членів УНЦ знову були притягнені до кримінальної відповідальності за антирадянську діяльність і шпигунство. 21 з них розстріляли, 12 — визначили тривалі строки ув'язнення. Більшість так і не дочекалися волі, померли в таборах. Звернемось до трагічної долі одного з найосвіченіших представників української інтелігенції тих часів — Матвія Івановича Яворського, до речі, єдиного серед заарештованих члена КП(б)У. Доктор економічних, історичних, політичних наук, академік ВУАН. Володів окрім рідної, української, ще російською, польською, чеською, білоруською, німецькою, французькою, італійською, латинською, грецькою мовами. Парадоксально, але факт! Значний вплив на фабрикацію звинувачень по справі УНЦ справило обговорення наукових поглядів Матвія Івановича, яке почалося ще у середині 20-х років. Такого висновку доходиш після вивчення партійних документів, публікацій у періодичних виданнях. Найгострішій, хоча далеко не добросовісній критиці піддавались такі праці Яворського, як «Історія України у стислому нарисі», «Україна в епоху капіталізму», «Нариси історії революційної боротьби на Україні» (у 2-х томах). Опоненти кваліфікували ці дослідження як дрібнобуржуазні й націоналістичні. Вони вважали, що Яворський перебільшував роль національного руху революційної боротьби, ідеалізував українські дрібнобуржуазні партії, акцентував специфічні шляхи розвитку й розповсюдження марксистських ідей в Україні, недооцінював авангардну роль пролетаріату та діяльність більшовицьких організацій, ігнорував класовий підхід до аналізу громадсько-політичних і культурно-історичних процесів. У лютому 1929 р. «Правда» опублікувала рецензію П.Горіна на книгу М.І.Яворського «Історія України у стислому нарисі». На думку рецензента, у книзі перекручувався «дійсний історичний розвиток України у XX столітті». Це й послужило сигналом до «проробок» Яворського в Україні. У травні 1929 р. в Українському інституті марксизму-ленінізму відбулася дискусія, її учасники кваліфікували методологію Яворського не тільки як дрібнобуржуазно-націоналістичну, а й прокуркульську, що йшла в руслі «правих ухильників», тобто групи М.І.Бухаріна. До речі, подібні звинувачення тоді пред'являлись багатьом ученим. У 1929 р. М.І.Яворського усунули від керівництва історичним відділом Українського інституту марксизму-ленінізму. У лютому 1930 р. його виключили з партії. Водночас він змушений був подати заяву з проханням увільнити від обов'язків члена президії ВУАН і секретаря Першого відділення Академії. Незабаром Яворського позбавили й звання академіка... Слід особливо підкреслити: виключення з партії не стало наслідком суперечливості чи навіть помилковості окремих суджень Яворського. Рішення приймалось після перевірки листа його колишньої дружини, де вона сповіщала про приховування ним деяких фактів своєї біографії до 1920 року, себто до вступу в КП(б)У. Саме на цьому наголошувалось у листі у «Правду», підписаному С.В.Косіором. «Невірно оцінювати справу Яворського як ідеологічне шкідництво, — зауважував він. — Минуле Яворського, розкрите перед чисткою, показує, що він, ніколи не будучи марксистом, просто, як умів, пробував пристосуватися. Документи, що випадково потрапили в наші руки перед чисткою, все це викрили. До викриття його минулого партія ставилася до нього як до людини, котра хоч і робить серйозні помилки з основних питань історії, але яку можна ще виправити. М.Яворський виключений з партії не за свої помилки в історії, а за приховування свого мерзотного минулого. Зрозуміло, роз'яснення й боротьбу з рядом концепцій М.Яворського потрібно продовжувати...». Критика концепцій М.І.Яворського, як і факт виключення його з партії, були використані для пред'явлення йому тяжких звинувачень за участь в УНЦ та УВО. М.І.Яворського засудили за статтями 58-2, 58-5 і 58- 11 Кримінального кодексу РРФСР — на 5 років позбавлення волі. На третьому році відбування строку в Соловецькому таборі під назвою «Кремль» Матвій Іванович кинув виклик нелюдській машині беззаконня. 30 червня 1935 р. він подав адміністрації табору заяву такого змісту: Заявление Настоящим сообщаю, что я отказываюсь от зачетов рабочих дней не только за истекший период, но и вообще. Я считаю таковой (зачет) издевательством над человеком, которого, как и многих других, сталинское «правосудие» сперва бросает в тюрьму за то, что он украинец, не подменявший любви к своей родине на русский патриотизм, «подкрашенный» интернационализмом, — которого названное правосудие без суда осуждает за несуществующее дело на медленное уничтожение в лагере, в условиях тяжелого принудительного труда на полуголодном пайке, в сетях гнусной провокации и нравственных мучений, — а после всего того оно, это правосудие, обещает ему сократить его медленное уничтожение, моральное и физическое — при условии т.н. «перековки», т.е. безропотного самоподчинения этому уничтожению и подкупного славословивия его политики. Я лично «перековываться» не стараюсь, обоготворять «генерального, любимого, родного вождя всех народов» не желаю да и вообще считаю для себя позором таким путем покупать себе волю, тем более, когда десятки тысяч украинской интеллигенции погибает в тюрьмах и лагерях в условиях означенных выше, когда их семьи осуждены на медленную голодную смерть в условиях т.н. «культурной и зажиточной жизни», в условиях сталинской «заботы о человеке», когда сотни тысяч ограбленных украинских крестьян засевают Россию своими костями на каторжных стройках, лесозаготовках и других видах принудительных работ, когда столько же погибает их у себя на родине с голода, хотя как будто и там жить стало «веселей». Я считаю, что при таком положении вещей на Украине для меня больше будет чести умереть уже вместе с ними в общей нашей каторжной жизни, чем стремиться на волю, чтобы жить жизнью хамелеона, раболепствующего перед современным Пероном и его преториянцами, хамелеона, захлебивающегося в восторге перед политикой национального гнетаий крестьянского грабежа в царстве — не строящегося социализма, а всеобщего обмана, провокации и произвола. Л/п Кремль — Соловки 30/VI-1935 г. 3/к Др. Яворский Матвей Иванович. Яка сила духу, нескореності й патріотизму! Лист не можна читати без захоплення, гніву і болю. По-іншому відреагували на виклик господарю великого Кремля майстри провокацій. Не гаючи часу, вони взялись за організацію в таборі «підпільної націоналістичної української організації». Через два роки «змова» «визріла» і була «розкрита». 134 засуджені чекали на свого інквізитора. У звинувачувальному висновку (по справі № 4483 — 1937) зазначалося: — Ув'язнений Яворський Матвій Іванович, будучи переконаним українським націоналістом, не приховував своїх контрреволюційних поглядів і відкрито агітував серед табірників, головним чином українців, обробляючи їх у контрреволюційному націоналістичному дусі. Усі розмови Яворського серед табірників зводились до антирадянських тлумачень, спрямованих на критику керівництва партії й уряду і всіх заходів, здійснюваних партією... Серед ув'язнених українців з/к Яворський вів бесіди, спрямовані на те, що українці в ув'язненні повинні триматися непомітно і берегти сили для подальшої боротьби з Радянською владою — після звільнення з таборів...». За словом — діло. За звинуваченням — покарання, яке нерідко визначалось несудовими органами — «трійками», «двійками», «особливими нарадами». Не став виключенням і Яворський. Особлива трійка УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 р. заслухала «Справу №103010» оперативної частини Соловецької тюрми ГУДБ НКВС СРСР на 134 чоловіки українських буржуазних націоналістів, засуджених на різні строки за націоналістичну, шпигунську й терористичну діяльність на Україні. Частина з них, залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжували контрреволюційну, шпигунську й терористичну діяльність, створили в таборі контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок». По справі звинувачується: 1. Яворський Матвій Іванович, перебуваючи у таборі, систематично вів контрреволюційну націоналістичну роботу. Не приховував своїх контрреволюційних поглядів і відкрито агітував серед табірників, головним чином українців, обробляв їх в контрреволюційному націоналістичному дусі. Всі розмови Яворського з табірниками зводились до антирадянської тематики, критики керівництва партії й уряду і всіх заходів, здійснюваних партією. Ув'язнений Яворський серед інших ув'язнених грав роль мученика за український народ. І цю зайняту ним позицію він виклав у офіційній заяві, поданій у червні 1935 року... ...Постановили: Яворського Матвія Івановича розстріляти». ...Вирок виконано 3 листопада 1937 року. До цієї трагічної історії залишається додати, що нині всі особи, притягнені до покарання в так званій справі УНЦ реабілітовані.
Добра їм пам'ять!
Категорія: Мои статьи | Додав: voliab77 (21.11.2009) | Автор: Володимир Пристайко
Переглядів: 1503 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: