Життя інколи дивним чином пов’язує між собою людей (а інколи й цілі родини), яким судилося залишити слід в історії та культурі народу. Подібно поєднані й родини відомих українцям Одеси людей – визначного воєначальника генерал-хорунжого армії УНР Всеволода Змієнка та відомого історика й архівіста Олександра Рябініна-Скляревського. Треба відзначити, що воєначальник та історик – лише найбільш яскраві грані їх діяльності, де кожному вдалося досягти найбільших успіхів. Проте Всеволод Змієнко також відомий як людина, захоплена військовою історією, один із засновників та голова Українського Воєнно-історичного товариства у Варшаві¹, член редакційних колегій збірника «За державність» і військово-історичного часопису «Табор»². Натомість Олександр Рябінін-Скляревський – полковник Генерального штабу російської армії, генерал-хорунжий армії української³. Обидва офіцери свого часу одружились з доньками генерала Дмитра Скляревського, командира дислокованого в Одесі піхотного полку, й таким чином породичались.

Біографії обох генералів відомі лише в загальних рисах, потребують значної роботи по розшуку й дослідженню документальних та наративних джерел. Тому будь-які спогади та свідчення очевидців можуть пролити світло на життєписи Всеволода Змієнка і Олександра Рябініна-Скляревського. Донька В. Змієнка Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин, яка більшу частину свого життя провела в Канаді, опублікувала в україномовних та англомовних західних виданнях значну кількість публіцистичних та історичних праць. Частина з них 2001 року видана і в Україні окремою книжкою, що містить також особисті спогади про життя самої Галини та її близьких⁴. Саме ці свідчення на даному етапі історичних досліджень здатні доповнити наявну інформацію про життя В. Змієнка та О. Рябініна-Скляревського. Певні корективи до біографії Всеволода Змієнка на основі спогадів доньки вже вносились⁵. Деякі доповнення можливі й до відомостей про її дядька. Та спочатку – коротко про життєвий шлях самої Галини Всеволодівни.

Народилась Галина Змієнко в Одесі 12 грудня 1918 року. Невдовзі дружина В. Змієнка померла, хоч і була ще досить молодою. Троє дітей (сини Всеволод та Олег, і донька Галина) залишилось сиротами. Більше того, їх батько на той час знаходився на фронті. Піклування про дітей сестри взяла на себе Марія Скляревська, дружина Олександра Рябініна⁶. У 1921 р. родичі знайшли можливість переправити малих Всеволода та Галину до Польщі, де в таборі інтернованих вояків армії УНР перебував тоді генерал Змієнко. Батько привіз дітей до табору в Щипйорно, але й там батьківської уваги не стало більше – Змієнко весь час займався військово-організаційною та громадською роботою, а за донькою наглядала Клавдія Олексіївна Безручко – дружина близького батькового друга та командира, генерала Марка Безручка⁷. Навчалась Галина у Рідній школі ім. Маркіяна Шашкевича, Українській гімназії у Перемишлі, брала активну участь в діяльності «Пласту» (причому, щоб бути прийнятою до організації їй довелось навчатись лише на «відмінно», адже несумлінних учениць пластунки до себе не брали). Після гімназії вступила до Академії політичних наук у Варшаві. 1937 року познайомилась з молодим науковцем Євгеном Сенишиним, з яким одружились 1942 р. За час Другої Світової доля кидала молоде подружжя в різні краї, в підсумку Сенишини опинились в Австрії, де 1947 року народився син Зенон. А вже в 1948 сім’я переїхала до Канади, спочатку до Вінніпега, згодом – до Монреаля⁸. В Канаді родина Сенишиних була досить відомою серед української громади, Євген був одним з керівників Комітету українців Канади, Галина – головою організації Прихильників ДЦ УНР в Монреалі, відомою діячкою Союзу українок Канади. 1992 року Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин як секретар Президії Української Національної Ради брала участь у передачі повноважень та клейнодів Державного Центру УНР в екзилі Президентові України⁹. Тричі приїздила на батьківщину – до Одеси. Дбайливо зібрану протягом життя книгозбірню передала до Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, а до Музею Збройних Сил України – картину Леоніда Перфецького «Переїзд 6-ї Січової Стрілецької дивізії через Станіславів», де зображені генерали Марко Безручко та Всеволод Змієнко на чолі свого з’єднання. Померла «одеситка з Монреаля» 15 липня 2003 р¹⁰.

За час своєї громадської та публіцистичної діяльності Г. Змієнко-Сенишин співробітничала з часописами «Український Голос», «Новий Шлях», «Промінь», «Мета», опублікувала кілька книг та не один десяток статей, серед яких: «Літопис українців Квебеку», «Бібліографія голоду в Україні 1932-1933», «До свого кореня», «Духовна спадщина Симона Петлюри і Євгена Коновальця», «Українська жінка і 1000-ліття християнства», «Століття українського жіночого руху», та багато інших. Як бачимо, дочка гідно продовжила працю свого батька – розвиток української національної справи.

Галина Всеволодівна залишила нам досить цікаву літературну працю – книгу «Пересаджені квіти України», де зібрані як її спогади та роздуми, так і кращі зразки авторської публіцистики. Наведені свідчення дають змогу підтвердити та уточнити також й інші джерела з дослідження життя та діяльності Олександра Рябініна-Скляревського.

Зокрема, ми знаходимо певні невідповідності між твердженнями про Олександра Олександровича, опублікованими істориком С. Боровим¹¹ та відомостями з книги Г. Змієнко-Сенишин. Так, С. Боровой згадував, що Рябінін-Скляревський мав велику сім’ю, при цьому додав: «...(мне говорили, что одним из детей был приемный сын военного министра какого-то контрреволюционного «правительства», который приходился ему близким родственником)»¹². Галина Змієнко цю справу пояснює інакше – аж троє дітей «великої сім’ї» Рябініних-Скляревських були нащадками того контрреволюційного «військового міністра» (яким, до речі, Всеволод Змієнко ніколи не був), а було ще й власна дитина – донька Наталя (нар. 1911 р.; син Юрій народився значно пізніше – 1928 р.)¹³. Цікаво з’ясувати, коли до Саула Борового дійшла інформація про прийомного сина – в часи його знайомства з Рябініним-Скляревським чи вже після того, як останній був заарештований. Адже якщо такий поголос йшов до арешту – значить ця інформація могла бути однією з причин уваги органів безпеки до історика. Причому розповсюдитись вона могла лише через когось з близьких до його сім’ї людей.

Зі спогадів Галини Змієнко дізнаємось про місце мешкання історика з сім’єю. Донька генерала згадує, що сім’я її родичів жила у Цегельному провулку, буд. № 4¹⁴. Під час своїх візитів до Одеси Галина відвідала подвір’я, де колись гралась дитиною. Посеред двору там колись стояв водограйчик у вигляді білочки. І дивна річ: через сім десятків років Галина знову побачила фрагмент своїх дитячих спогадів – в одному із закутків лежала побита, та все ж така знайома білочка¹⁵.

Фактично, це друга чимось підтверджена адреса мешкання Олександра Рябініна-Скляревського, тому що до видання спогадів Галини Змієнко було відомо лише про службову адресу – вул. Щепкіна, буд. № 10 (колишня квартира професора Новоросійського університету І. Линниченка; у 1920-х роках – приміщення Одеського історичного архіву)¹⁶, а також з анкети викладача Одеського інституту народної освіти Олександра Олександровича Рябініна дізнаємось про його мешкання за адресою: Пролетарський (тепер – Французький) бульвар, 6-й провулок, буд. № 26, кв. 2¹⁷. Поки що не встановлено, чи обидві адреси не є тотожними, просто існуючими в різний час. Однак, С. Боровой згадував, що Рябінін з родиною жив на напівзруйнованій дачі¹⁸, що напевне, більше відповідає адресі, наведеній Галиною Змієнко, оскільки навряд чи на дачі були б квартири. До того ж, будинок з номером 4 знаходився практично на самому схилі морського узбережжя, а будинок № 26 повинен бути майже біля бульвару, оскільки в Одесі нумерація будинків на вулицях починається від моря. Ближче до бульвару знаходились переважно дво- та трьохповерхові будинки з квартирами, деякі з них будувались спеціально для здавання квартир в оренду. А от на початку провулків Французького бульвару набагато більше було дачних будинків.

Цікаво, що досить докладно в історіографії повідомляється про адреси генерала Д. Скляревського та його доньок. Вказується, що генерал з сім’єю мешкав на вул. Манежній, буд. № 22; пров. Каретний, буд. № 5; вул. Ніжинській, буд. № 52; з 1909 року – на вул. Гулевій, буд. № 10¹⁹. На жаль, подібної докладності поки що не спостерігаємо у відомостях про родину О. Рябініна.

У спогадах Г. Змієнко-Сенишин наводиться також рік вступу Олександра Рябініна до Казанського юнкерського училища, що не вказано у найповнішій на даний час праці про історика – згаданій книзі Г. Малинової та І. Сапожникова. Донька В. Змієнка стверджує, що Рябінін вступив до училища 1897 р., закінчивши його в 1899 р²⁰. Погоджуючись з датою закінчення навчання в училищі, Г. Малинова та І. Сапожников наводять лише дату вступу Рябініна на військову службу – 1895 р²¹. Поки що факт вступу до юнкерського училища не має документального підтвердження, тому свідчення Г. Змієнко-Сенишин залишається одинокою звісткою про цю подію. Але з отриманням документів з російських архівів ми плануємо встановити повну ясність у цьому питанні.

Ще одним цінним свідченням, що також потребує перевірки, є згадка про те, що у 1920 р. Олександр Олександрович Рябінін працював службовцем Всеукраїнського Товариства допомоги жертвам інтервенції²². Про цю сторінку біографії вченого не згадується в жодній зі знайдених наразі праць з теми. На жаль, ми не знайшли ніяких документальних чи історіографічних джерел з цього питання, хоча пошуки в цьому напрямку продовжуються. У фонді Р-5497 Державного архіву Одеської області, де зберігаються документи Одеського губернського комітету Товариства допомоги жертвам інтервенції поки що документів про роботу в цій організації Рябініна-Скляревського не виявлено.

Підсумовуючи сказане, можемо відзначити, що опубліковані Галиною Всеволодівною Змієнко-Сенишин спогади дають значний обсяг інформації для вивчення життя та діяльності О.О. Рябініна-Скляревського. Хоч деякі свідчення не мають поки що підтвердження архівними та іншими джерелами, вони все ж дозволяють скоригувати напрямки досліджень, підказують, що саме треба шукати, а частково – де шукати. Встановлення ступеню вірогідності наведених спогадів – справа майбутнього, та, сподіваємось, недалекого. Наразі ми намагаємось розшукати в Канаді сина Євгена та Галини Сенишиних, аби прояснити питання про можливу наявність у сімейному архіві будь-яких додаткових матеріалів, що стосуються В. Змієнка та О. Рябініна-Скляревського. Також відомо про перебування у Києві матеріалів листування Галини Змієнко з одеською правозахисницею Ганною Михайленко, що теж може стати корисним у нашому дослідженні.

Тож можемо сказати, що «білі плями» в біографії О. Рябініна-Скляревського, на які неодноразово вказували дослідники²³, поступово набувають більш конкретних обрисів, а напрямки шляхів їх ліквідації стають все чіткішими з опублікуванням кожного документу, кожної статті з цього питання.

1. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої). – К., 1999. – С. 31.

2. Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917-1920 років: організація та правові засади діяльності / За наук. ред. проф. П.П. Михайленка. – К., 2002. – С. 189.

3. Рябінін-Скляревський Олександер // Енциклопедія українознавства. – Перевидання в Україні. – Т. 7. – Львыв, 1998. – С. 2667.

4. Змієнко-Сенишин Г.В. Пересаджені квіти України / Упоряд., авт. передм. М.С. Тимошик. – К.;Монреаль, 2001. – 196 с.: іл.

5. Бузейчук В. Одесит, генерал армії УНР (З нагоди 120-річчя від дня народження Всеволода Юхимовича Змієнка) // Думська площа. – Одеса, 2006. – 10 листопада; Його ж. Генерал достойний пам’яті (з приводу статті О. Скрипника «Розвідка УНР – проти Голодомору» – День. 31 жовтня 2008 р.) // День. – 2008. – 7 листопада.

6. Змієнко-Сенишин Г.В. Вказ. праця. – С. 13.

7. Там само. – С. 14.

8. Там само. – С. 73.

9. Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали / Зредагували Л.Р. Винар і Н. Пазуляк; Слово до чит. М. Плав’юка; Вст. слово Л. Винара; Худ. оф. М. Пшінки. – Філядельфія: Фундація ім. С. Петлюри; К.: Веселка; Вашінгтон: Фундація Родини Фещенко-Чопівських, 1993. – С. 198.

10. Бузейчук В. Одеситка з Монреаля. До 90-річчя від дня народження Галини Змієнко-Сенишин // Чорноморські новини. – Одеса, 2008. – 11 грудня.

11. Боровой С.Я. Воспоминания. – М.;Иерусалим, 1993. – 384 с.

12. Боровой С.Я. Указ. соч. – С. 190.

13. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. Р-1593. – Оп. 1. – Спр. 286. Документ опубліковано в кн.: Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии / Отв. ред. Г.В. Сапожникова, науч. ред. Л.Л. Зализняк. – Одесса-Киев: Элтон-2-Гратек, 2000. – С. 38.

14. Змієнко-Сенишин Г.В. Вказ. праця. – С. 13.

15. Там само.

16. Боровой С.Я. Указ. соч. – С. 189; Наука и научные сотрудники СССР. – Л., 1928. – Р. 4611.

17. ДАОО. – Ф. Р-1593. – Оп. 1. – Спр. 286. Документ опубліковано в кн.: Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. – С. 38.

18. Боровой С.Я. Указ. соч. – С. 190.

19. Зленко Г. Две жизни во имя Украины // Вечерняя Одесса. – 1998. – 8 сентября.

20. Змієнко-Сенишин Г.В. Вказ. праця. – С. 16.

21. Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. – С. 13.

22. Змієнко-Сенишин Г.В. Вказ. праця. – С. 17.

23. Малинова Г.Л. Между Марсом и Клио // Юг. – Одесса, 1998. – 23 декабря.