Новости СМИ2

Меню сайту

Форма входу

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
СТВОРИТИ САЙТ
одесские новости
український інтернет
Головна » Статті » Мои статьи

СПОГАДИ ГАЛИНИ ЗМІЄНКО-СЕНИШИН ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ВИВЧЕННЯ ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ О. РЯБІНІНА-СКЛЯРЕВСЬКОГО

Життя інколи дивним чином пов’язує між собою людей (а інколи й цілі родини), яким судилося залишити слід в історії та культурі народу. Подібно поєднані й родини відомих українцям Одеси людей – визначного воєначальника генерал-хорунжого армії УНР Всеволода Змієнка та відомого історика й архівіста Олександра Рябініна-Скляревського. Треба відзначити, що воєначальник та історик – лише найбільш яскраві грані їх діяльності, де кожному вдалося досягти найбільших успіхів. Проте Всеволод Змієнко також відомий як людина, захоплена військовою історією, один із засновників та голова Українського Воєнно-історичного товариства у Варшаві1, член редакційних колегій збірника «За державність» і військово-історичного часопису «Табор»2. Натомість Олександр Рябінін-Скляревський – полковник Генерального штабу російської армії, генерал-хорунжий армії української3. Обидва офіцери свого часу одружились з доньками генерала Дмитра Скляревського, командира дислокованого в Одесі піхотного полку, й таким чином породичались.

Біографії обох генералів відомі лише в загальних рисах, потребують значної роботи по розшуку й дослідженню документальних та наративних джерел. Тому будь-які спогади та свідчення очевидців можуть пролити світло на життєписи Всеволода Змієнка і Олександра Рябініна-Скляревського. Донька В. Змієнка Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин, яка більшу частину свого життя провела в Канаді, опублікувала в україномовних та англомовних західних виданнях значну кількість публіцистичних та історичних праць. Частина з них 2001 року видана і в Україні окремою книжкою, що містить також особисті спогади про життя самої Галини та її близьких4. Саме ці свідчення на даному етапі історичних досліджень здатні доповнити наявну інформацію про життя В. Змієнка та О. Рябініна-Скляревського. Певні корективи до біографії Всеволода Змієнка на основі спогадів доньки вже вносились5. Деякі доповнення можливі й до відомостей про її дядька. Та спочатку – коротко про життєвий шлях самої Галини Всеволодівни.

Народилась Галина Змієнко в Одесі 12 грудня 1918 року. Невдовзі дружина В. Змієнка померла, хоч і була ще досить молодою. Троє дітей (сини Всеволод та Олег, і донька Галина) залишилось сиротами. Більше того, їх батько на той час знаходився на фронті. Піклування про дітей сестри взяла на себе Марія Скляревська, дружина Олександра Рябініна6. У 1921 р. родичі знайшли можливість переправити малих Всеволода та Галину до Польщі, де в таборі інтернованих вояків армії УНР перебував тоді генерал Змієнко. Батько привіз дітей до табору в Щипйорно, але й там батьківської уваги не стало більше – Змієнко весь час займався військово-організаційною та громадською роботою, а за донькою наглядала Клавдія Олексіївна Безручко – дружина близького батькового друга та командира, генерала Марка Безручка7. Навчалась Галина у Рідній школі ім. Маркіяна Шашкевича, Українській гімназії у Перемишлі, брала активну участь в діяльності «Пласту» (причому, щоб бути прийнятою до організації їй довелось навчатись лише на «відмінно», адже несумлінних учениць пластунки до себе не брали). Після гімназії вступила до Академії політичних наук у Варшаві. 1937 року познайомилась з молодим науковцем Євгеном Сенишиним, з яким одружились 1942 р. За час Другої Світової доля кидала молоде подружжя в різні краї, в підсумку Сенишини опинились в Австрії, де 1947 року народився син Зенон. А вже в 1948 сім’я переїхала до Канади, спочатку до Вінніпега, згодом – до Монреаля8. В Канаді родина Сенишиних була досить відомою серед української громади, Євген був одним з керівників Комітету українців Канади, Галина – головою організації Прихильників ДЦ УНР в Монреалі, відомою діячкою Союзу українок Канади. 1992 року Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин як секретар Президії Української Національної Ради брала участь у передачі повноважень та клейнодів Державного Центру УНР в екзилі Президентові України9. Тричі приїздила на батьківщину – до Одеси. Дбайливо зібрану протягом життя книгозбірню передала до Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, а до Музею Збройних Сил України – картину Леоніда Перфецького «Переїзд 6-ї Січової Стрілецької дивізії через Станіславів», де зображені генерали Марко Безручко та Всеволод Змієнко на чолі свого з’єднання. Померла «одеситка з Монреаля» 15 липня 2003 р10.

За час своєї громадської та публіцистичної діяльності Г. Змієнко-Сенишин співробітничала з часописами «Український Голос», «Новий Шлях», «Промінь», «Мета», опублікувала кілька книг та не один десяток статей, серед яких: «Літопис українців Квебеку», «Бібліографія голоду в Україні 1932-1933», «До свого кореня», «Духовна спадщина Симона Петлюри і Євгена Коновальця», «Українська жінка і 1000-ліття християнства», «Століття українського жіночого руху», та багато інших. Як бачимо, дочка гідно продовжила працю свого батька – розвиток української національної справи.

Галина Всеволодівна залишила нам досить цікаву літературну працю – книгу «Пересаджені квіти України», де зібрані як її спогади та роздуми, так і кращі зразки авторської публіцистики. Наведені свідчення дають змогу підтвердити та уточнити також й інші джерела з дослідження життя та діяльності Олександра Рябініна-Скляревського.

Зокрема, ми знаходимо певні невідповідності між твердженнями про Олександра Олександровича, опублікованими істориком С. Боровим11 та відомостями з книги Г. Змієнко-Сенишин. Так, С. Боровой згадував, що Рябінін-Скляревський мав велику сім’ю, при цьому додав: «...(мне говорили, что одним из детей был приемный сын военного министра какого-то контрреволюционного «правительства», который приходился ему близким родственником)»12. Галина Змієнко цю справу пояснює інакше – аж троє дітей «великої сім’ї» Рябініних-Скляревських були нащадками того контрреволюційного «військового міністра» (яким, до речі, Всеволод Змієнко ніколи не був), а було ще й власна дитина – донька Наталя (нар. 1911 р.; син Юрій народився значно пізніше – 1928 р.)13. Цікаво з’ясувати, коли до Саула Борового дійшла інформація про прийомного сина – в часи його знайомства з Рябініним-Скляревським чи вже після того, як останній був заарештований. Адже якщо такий поголос йшов до арешту – значить ця інформація могла бути однією з причин уваги органів безпеки до історика. Причому розповсюдитись вона могла лише через когось з близьких до його сім’ї людей.

Зі спогадів Галини Змієнко дізнаємось про місце мешкання історика з сім’єю. Донька генерала згадує, що сім’я її родичів жила у Цегельному провулку, буд. № 414. Під час своїх візитів до Одеси Галина відвідала подвір’я, де колись гралась дитиною. Посеред двору там колись стояв водограйчик у вигляді білочки. І дивна річ: через сім десятків років Галина знову побачила фрагмент своїх дитячих спогадів – в одному із закутків лежала побита, та все ж така знайома білочка15.

Фактично, це друга чимось підтверджена адреса мешкання Олександра Рябініна-Скляревського, тому що до видання спогадів Галини Змієнко було відомо лише про службову адресу – вул. Щепкіна, буд. № 10 (колишня квартира професора Новоросійського університету І. Линниченка; у 1920-х роках – приміщення Одеського історичного архіву)16, а також з анкети викладача Одеського інституту народної освіти Олександра Олександровича Рябініна дізнаємось про його мешкання за адресою: Пролетарський (тепер – Французький) бульвар, 6-й провулок, буд. № 26, кв. 217. Поки що не встановлено, чи обидві адреси не є тотожними, просто існуючими в різний час. Однак, С. Боровой згадував, що Рябінін з родиною жив на напівзруйнованій дачі18, що напевне, більше відповідає адресі, наведеній Галиною Змієнко, оскільки навряд чи на дачі були б квартири. До того ж, будинок з номером 4 знаходився практично на самому схилі морського узбережжя, а будинок № 26 повинен бути майже біля бульвару, оскільки в Одесі нумерація будинків на вулицях починається від моря. Ближче до бульвару знаходились переважно дво- та трьохповерхові будинки з квартирами, деякі з них будувались спеціально для здавання квартир в оренду. А от на початку провулків Французького бульвару набагато більше було дачних будинків.

Цікаво, що досить докладно в історіографії повідомляється про адреси генерала Д. Скляревського та його доньок. Вказується, що генерал з сім’єю мешкав на вул. Манежній, буд. № 22; пров. Каретний, буд. № 5; вул. Ніжинській, буд. № 52; з 1909 року – на вул. Гулевій, буд. № 1019. На жаль, подібної докладності поки що не спостерігаємо у відомостях про родину О. Рябініна.

У спогадах Г. Змієнко-Сенишин наводиться також рік вступу Олександра Рябініна до Казанського юнкерського училища, що не вказано у найповнішій на даний час праці про історика – згаданій книзі Г. Малинової та І. Сапожникова. Донька В. Змієнка стверджує, що Рябінін вступив до училища 1897 р., закінчивши його в 1899 р20. Погоджуючись з датою закінчення навчання в училищі, Г. Малинова та І. Сапожников наводять лише дату вступу Рябініна на військову службу – 1895 р21. Поки що факт вступу до юнкерського училища не має документального підтвердження, тому свідчення Г. Змієнко-Сенишин залишається одинокою звісткою про цю подію. Але з отриманням документів з російських архівів ми плануємо встановити повну ясність у цьому питанні.

Ще одним цінним свідченням, що також потребує перевірки, є згадка про те, що у 1920 р. Олександр Олександрович Рябінін працював службовцем Всеукраїнського Товариства допомоги жертвам інтервенції22. Про цю сторінку біографії вченого не згадується в жодній зі знайдених наразі праць з теми. На жаль, ми не знайшли ніяких документальних чи історіографічних джерел з цього питання, хоча пошуки в цьому напрямку продовжуються. У фонді Р-5497 Державного архіву Одеської області, де зберігаються документи Одеського губернського комітету Товариства допомоги жертвам інтервенції поки що документів про роботу в цій організації Рябініна-Скляревського не виявлено.

Підсумовуючи сказане, можемо відзначити, що опубліковані Галиною Всеволодівною Змієнко-Сенишин спогади дають значний обсяг інформації для вивчення життя та діяльності О.О. Рябініна-Скляревського. Хоч деякі свідчення не мають поки що підтвердження архівними та іншими джерелами, вони все ж дозволяють скоригувати напрямки досліджень, підказують, що саме треба шукати, а частково – де шукати. Встановлення ступеню вірогідності наведених спогадів – справа майбутнього, та, сподіваємось, недалекого. Наразі ми намагаємось розшукати в Канаді сина Євгена та Галини Сенишиних, аби прояснити питання про можливу наявність у сімейному архіві будь-яких додаткових матеріалів, що стосуються В. Змієнка та О. Рябініна-Скляревського. Також відомо про перебування у Києві матеріалів листування Галини Змієнко з одеською правозахисницею Ганною Михайленко, що теж може стати корисним у нашому дослідженні.

Тож можемо сказати, що «білі плями» в біографії О. Рябініна-Скляревського, на які неодноразово вказували дослідники23, поступово набувають більш конкретних обрисів, а напрямки шляхів їх ліквідації стають все чіткішими з опублікуванням кожного документу, кожної статті з цього питання.

 

1. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої). – К., 1999. – С. 31.

2. Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917-1920 років: організація та правові засади діяльності / За наук. ред. проф. П.П. Михайленка. – К., 2002. – С. 189.

3. Рябінін-Скляревський Олександер // Енциклопедія українознавства. – Перевидання в Україні. – Т. 7. – Львыв, 1998. – С. 2667.

4. Змієнко-Сенишин Г.В. Пересаджені квіти України / Упоряд., авт. передм. М.С. Тимошик. – К.;Монреаль, 2001. – 196 с.: іл.

5. Бузейчук В. Одесит, генерал армії УНР (З нагоди 120-річчя від дня народження Всеволода Юхимовича Змієнка) // Думська площа. – Одеса, 2006. – 10 листопада; Його ж. Генерал достойний пам’яті (з приводу статті О. Скрипника «Розвідка УНР – проти Голодомору» – День. 31 жовтня 2008 р.) // День. – 2008. – 7 листопада.

6. Змієнко-Сенишин Г.В. Вказ. праця. – С. 13.

7. Там само. – С. 14.

8. Там само. – С. 73.

9. Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали / Зредагували Л.Р. Винар і Н. Пазуляк; Слово до чит. М. Плав’юка; Вст. слово Л. Винара; Худ. оф. М. Пшінки. – Філядельфія: Фундація ім. С. Петлюри; К.: Веселка; Вашінгтон: Фундація Родини Фещенко-Чопівських, 1993. – С. 198.

10. Бузейчук В. Одеситка з Монреаля. До 90-річчя від дня народження Галини Змієнко-Сенишин // Чорноморські новини. – Одеса, 2008. – 11 грудня.

11. Боровой С.Я. Воспоминания. – М.;Иерусалим, 1993. – 384 с.

12. Боровой С.Я. Указ. соч. – С. 190.

13. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. Р-1593. – Оп. 1. – Спр. 286. Документ опубліковано в кн.: Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии / Отв. ред. Г.В. Сапожникова, науч. ред. Л.Л. Зализняк. – Одесса-Киев: Элтон-2-Гратек, 2000. – С. 38.

14. Змієнко-Сенишин Г.В. Вказ. праця. – С. 13.

15. Там само.

16. Боровой С.Я. Указ. соч. – С. 189; Наука и научные сотрудники СССР. – Л., 1928. – Р. 4611.

17. ДАОО. – Ф. Р-1593. – Оп. 1. – Спр. 286. Документ опубліковано в кн.: Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. – С. 38.

18. Боровой С.Я. Указ. соч. – С. 190.

19. Зленко Г. Две жизни во имя Украины // Вечерняя Одесса. – 1998. – 8 сентября.

20. Змієнко-Сенишин Г.В. Вказ. праця. – С. 16.

21. Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. – С. 13.

22. Змієнко-Сенишин Г.В. Вказ. праця. – С. 17.

23. Малинова Г.Л. Между Марсом и Клио // Юг. – Одесса, 1998. – 23 декабря.

Категорія: Мои статьи | Додав: voliab77 (04.11.2009) | Автор: Володимир Бузейчук
Переглядів: 890 | Коментарі: 1 | Теги: рябінін-скляревський | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 1
1  
Серйозний журнал Вас надрукував. Вітаю!

Ім`я *:
Email *:
Код *: