В українській історіографії увага дослідників фокусується здебільшого на політичних та геополітичних процесах, що протікали в Україні в період кінця 50-х початку 60-х років XVII ст. У цьому контексті необхідно відзначити праці В. Смолія та В. Степанкова, насамперед – «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема державотворення», «Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема формування, еволюції, реалізації» та «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.)». Дослідження Т. Яковлевої «Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ ст. Причини і початок Руїни» присвячене висвітленню початкового етапу громадянської війни в Україні, з’ясуванню її глибинних соціально-економічних причин та особистих мотивів політичної діяльності тогочасних українських лідерів. В оцінках відліку початку Руїни авторка солідаризується з позицією М. Грушевського, котрий перші паростки громадянського протистояння в Україні вбачав уже в останні роки гетьманування Б. Хмельницького. Праця В. Горобця «Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665» охоплює значно більший проміжок часу, коли, на думку автора, змагання нової української еліти за легітимацію свого привілейованого становища повноправного політичного народу протікало головним чином під впливом дії російського та польського факторів і намаганні керівництва Гетьманату побудувати свою політику на використанні суперечностей між ними. У праці «Волимо царя східного...» Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава» в центрі авторової уваги – причини й політико-правове наповнення цих стосунків, логіка міжнародних відносин у Східній Європі, соціально-політичні трансформації всередині Гетьманату.

Головною причиною зміни курсу Російської держави щодо України влітку 1657 р. було глибоке невдоволення московського уряду тим, що до цього часу не було встановлено реального контролю над територією Війська Запорозького, а українське керівництво послідовно ухилялося від виконання положень договору 1654 р. про обмеження міжнародних відносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю. Суть нової політичної лінії царського уряду стосовно України полягала в недопущенні стабілізації державно-політичної системи України та укорінення незалежницьких традицій управління країною. Основним протиріччям, яке призвело до українсько-російської війни, на думку багатьох дослідників, було протиріччя між прагненням української правлячої еліти розбудувати національну державу та бажанням царського престолу бачити українські землі виключно невід’ємною складовою частиною Російської держави.

Перед Україною у цій ситуації стояли більш скромні завдання: відстояти своє право належати до європейського світу; не дати російському престолу розпочати процес інтеграції Війська Запорозького у систему Московського царства; відстояти право проводити самостійну, незалежну зовнішню і внутрішню політику; відстояти свої «вольності», тобто, право організовувати власні інституції на основі традиційних для України демократичних, республіканських цінностей. Ситуацію значно ускладнював і внутрішній конфлікт у Гетьманаті. Майнова диференціація суспільства, стрімке зростання владних можливостей козацької старшини, на шкоду іншим верствам населення, ігнорування соціально-економічних інтересів селянства та рядового козацтва спричиняють загострення соціальних антагонізмів. На середину весни 1657р. вони переростають в антигетьманські виступи на Запоріжжі, а влітку поширюються і на гетьманське військо. А через критичний стан здоров’я Хмельницького посилюється боротьба всередині козацької еліти¹.

Антигетьманський заколот, який спалахнув на Запоріжжі, створив сприятливу ситуацію для продовження царським престолом боротьби за ліквідацію козацької держави. Критикуючи новозаведені в Україні порядки та відмовляючись погодитись на зміни в гетьманському уряді, зроблені без їх участі, запорожці не пропонували альтернатив. Фактично у цей час вони починають виступати деструктивною, руйнівною по відношенню до української державності силою. Смерть Богдана Хмельницького 27 липня 1657 р. у Москві сприйняли, як сигнал до початку рішучих дій по закріпленню своїх позицій в Україні. Розраховуючи активно втрутитись у вибори гетьмана та митрополита й нав'язати старшині свою волю в цьому питанні, царський престол уже в серпні 1657 р. послав в Україну двох послів – В.П. Кікіна та А.С. Матвєєва, а також кн. Г.Г. Ромодановського з військом. Вони мали забезпечити бажаний Росії сценарій виборів гетьмана та підготувати населення до введення воєвод. Москва робила все можливе, щоб використати паузу міжгетьманства й змусити український уряд приймати важливі політичні рішення лише під контролем її представників.

Державницьки налаштована частина старшини розуміла, що затягування періоду міжгетьманства сприяє посиленню позицій Росії в Україні. Тому вона провела вибори гетьмана на старшинській, а не на загальній раді, оскільки старшинська рада краще відповідала розв'язанню головного на той час політичного завдання – обрати гетьмана на власній, а не організованій російським урядом раді, і без участі в ній спеціального царського посланця кн. О.М. Трубецького. 26 серпня гетьманом Війська Запорозького був обраний І. Виговський. Прихід його до влади в Україні восени 1657 р. свідчилв, що нове керівництво прагне зберегти традиційний курс української зовнішньої політики. Як і Хмельницький, Виговський визнає одним із пріоритетів раднотський курс, і вже в середині серпня підписує союзницьку декларацію з представником трансільванського князя, а наприкінці жовтня – вже як повноправний гетьман – укладає угоду зі шведським королем².

Гетьман постає перед гострою потребою приборкання заколоту на Січі та у південних полках Гетьманщини, та прагне забезпечити спокій на кордонах з Кримом на тлі провокаційних дій царських воєвод, більшість з яких підтримують опозицію та змушують гетьмана шукати шляхи до відновлення українсько-кримського військово-політичного союзу. До цього часу найбільше, чого вдалося досягти урядові Виговського в стосунках з Кримом, можна охарактеризувати, як стосунки нейтралітету (і то вельми нестійкого). Реальне тогочасне військово-політичне становище в Центрально-Східному регіоні Європи склалося таким чином, що саме військові сили Кримського ханату були найбільш вірогідним потенційним військовим союзником гетьмана Виговського. Але після 1654 р. шлях у Бахчисарай для українського керівництва неминуче мав пролягти через Варшаву. Адже польсько-кримський союз 1654 р. в цей час зберігав свою силу й отримати допомогу від хана, будучи в стані війни з королем, для гетьмана в 1658 р. було неможливо³.

Отже, така ситуація в регіоні спонукає гетьманський уряд Виговського до налагодження політичних зв’язків з Варшавою. Зокрема, на початку березня 1658 p., відправляючи з Павлом Тетерею до короля прелімінарні умови українсько-польських переговорів, Виговський вже другим пунктом ставить вимогу, аби Ян-Казимир відправив до Мехмед-Гірея IV листа, щоб той вирядив у поле свої орди вже тепер, не очікуючи воєнної пори, як було попередньо ним обіцяно в листі до гетьмана. І дійсно, отримавши з Варшави листа, хан негайно послав на допомогу Виговському татар, про що 14 травня інформував Яна-Казимира, одночасно закликаючи того зробити те ж саме⁴.

Варто зазначити, що кримський чинник відіграє вирішальну роль і під час підписання угоди. Коли Виговський, зіткнувшись із непоступливістю польської сторони щодо принципових вимог гетьманського уряду, а також відчувши значну протидію унійним крокам українського керівництва з боку промосковської партії старшини та рядового козацтва, почав сумніватися в доцільності та своєчасності укладення угоди, саме тиск з боку союзника – кримського хана – змусив його підписати Гадяцький трактат.

В цих умовах Виговський був вимушений укласти Гадяцький договір, за яким Україна отримувала рівноправне місце в Речі Посполитій під назвою Велике Князівство Руське, поряд з Польщею та Литвою, заборонялася Унія та гарантувалися права Православної Церкви. Крім того, ситуацію Москви ускладнювала й та обставина, що калмики, об’єднавшись із кримськими татарами, розбили багато царських військ. А тому польські комісари з радістю доповідали, що московська сторона готова відступити полякам землі аж по Смоленськ включно. Король зі свого боку також висловлював радість від приємних новин, і в листі до комісарів наказував надалі шукати вигоди для Речі Посполитої, враховуючи головне завдання – не допустити російсько-шведського зближення. Після цього уряд Московії перейшов від підбурювання громадянської війни до відкритого збройного вторгнення в Україну⁵.

Крім того, зацікавленість українського керівництва в легітимації стосунків з польським королем в умовах кризових взаємин з царем, на наш погляд, випливала також з потреби стабілізації ситуації в країні, приборкання охлократичних настроїв у Війську Запорозькому. Статечне «кармазинове» козацтво та шляхетська нова українська еліта (головна соціальна опора гетьманату Виговського), отримавши в результаті революції права повноцінного народу політичного, давно вже бажали ними вповні скористатися (пригадаймо депутацію православної шляхти до В.В. Бутурліна в січні 1654 р. та пізніші заяви П. Тетері в Москві в серпні 1657 р.). Москва ж при досягненні своїх політичних цілей вже з середини 1657 р. зробила ставку на козацькі низи та міщанське середовище, підштовхуючи тим самим їхніх опонентів (козацьку старшину та шляхту) в бік Варшави. Не міг гетьманський уряд легковажити й розвитком унійних процесів між Варшавою та Москвою. Російсько-польські переговори, започатковані восени 1656 р. Віленськими перетрактаціями, продовжуються й наступного року, і остаточну ухвалу щодо сходження московського царя чи його наступника на польський трон мав винести сейм Речі Посполитої, запланований на літо 1658 р. Ідея особистої унії Московщини та Речі Посполитої, як альтернатива наступу московських військ у Литві, мала чимало прибічників у Короні, та ще більше в середовищі литовського політичного істеблішменту, який був готовий іти на поступки цареві в Україні заради припинення війни на своїй землі. За таких умов легітимація стосунків з Річчю Посполитою для українського керівництва виступала певною гарантією збереження здобутків. Російський уряд тим часом з квітня 1658 р. почав практично готуватись до введення воєвод в українські міста, поставивши їм завдання розвідати фінансові і податкові можливості Війська Запорозького. Царський уряд прагнув усіляко обмежити козацький вплив на міське життя, передавши адміністративний апарат у руки міщанства, дії якого безпосередньо мали контролювати воєводи. Активно проводити курс на «примирення» гетьманського уряду і повстанців, а фактично сприяти «замороженню» конфлікту, в Україну навесні 1658 р. прибули царські посли І. Опухтін, І. Алфімов, Н. Волков та П. Скуратов. Але паралельно з цими «миротворчими» заходами Росія активно готувалась до воєнних дій, для чого концентрувала та доукомплектовувала Бєлгородський полк⁶.

У своїй боротьбі з гетьманським урядом запорожці звернулись за підтримкою до царя, засвідчивши готовність Запоріжжя іти на всілякі поступки політичним планам російського уряду. Приїзд запорозьких послів у Москву дозволив останній увімкнути один із головних механізмів реалізації нового політичного курсу щодо України – безпосередні стосунки з впливовою, опозиційною центральній українській владі, політичною силою. Перед царським престолом відкрились широкі можливості щодо проведення політики політичного шантажу стосовно гетьманського уряду. Позиція судді-миротворця, який стоїть над обома партіями, давала царю додаткові важелі впливу на ситуацію.

У червні 1658 р. в Україну під приводом «приборкання» вже вгамованих свавільників, а насправді, щоб не втратити контролю над країною, прибули з військами кн. В.Б. Шеремєтєв у Київ та кн. Г.Г. Ромодановський у Прилуки. Ромодановський мав повноваження у разі необхідності силою захищати повстанців від гетьманських військ, звинуватити Виговського у порушенні присяги й організувати перевибори гетьмана та провести мобілізацію всіх прихильних царю козаків «проти гетьмана і татар». Велика московська армія (більш ніж 150 000 чол.) на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну на допомогу Ромодановському навесні 1659 року. До московського війська приєдналися деякі козаки – вороги Виговського в громадянській війні – на чолі з новопризначеним московитами «гетьманом» Безпалим. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубецького та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Незвжаючи на погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький відмовлявся і з чотирьохтисячним загоном козаків боронив Конотопську фортецю. Велика московська армія вирішила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року.

Перша спроба захопити Конотоп приступом була невдалою. Укріплення Конотопа були досить міцними, до того ж фортецю в багатьох місцях оточували болота, що заважало використовувати важку кавалерію та артилерію близько від міста. О п’ятій годині ранку 21 квітня, після молебня, князь Трубецькой почав приступ; місто обстріляли з гармат, почався бій. Деяким московським загонам вдалося вдертися в фортецю, але козаки Г. Гуляницького мужньо боронилися та вибили загарбників з міста з великими втратами⁷.

Після такого фіаско Трубецькой вже не наважувався йти на прямий приступ, а натомість продовжував обстріл міста з гармат та почав засипати землею рів. Проте вночі козаки використовували той ґрунт для укріплення валів фортеці і робили вилазки та напади на московські загони навколо міста. Постійні напади козаків вимусили Трубецького перенести табір війська на 10 км від міста в урочище Таборище на південній околиці села Підлипного і таким чином розділити армію між табором і військами навколо Конотопу. За деякими оцінками тільки на облозі Конотопу московські війська втратили близько 10 000 чоловік. Аж до 29 червня, цілих 70 днів, чотирьохтисячний загін Гуляницького утримував фортецю проти 150 000 тисяч війська Трубецького, що надало Виговському змогу організувати свою власну армію, отримати допомогу від Польщі і Криму і навіть залучити найманців. До козаків Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського. Для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3 800 чол. Було досягнуто домовленності з кримським ханом Мехмед-Гіреєм IV про допомогу; хан з’явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська⁸.

Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де українські війська розбили передовий роз’їзд супротивника. А 29 червня 1659 р., в день Святих Петра й Павла, Виговський на чолі своїх інтернаціональних сил підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогу опам’ятатися, гетьман з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримсько-татарське військо було залишено в засідці.

Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій з полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу тим, хто відступав. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін й потрапили в засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом українські козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конопотах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького⁹.

Результатом Конотопської битви стала вже згадана на початку одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ другої половини ХVII ст. За різними відомостями, на Конотопському полі полягло від 30 до 60 тисяч царських ратників. До полону потрапили царські воєводи: князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни, князь Ляпунов та інші. Більшість із них потрапили в неволю до Криму. А згаданий уже неодноразово герой російської народної пісні князь Семен Пожарський за наказом хана був страчений у його ставці. Але причиною цьому стала не виявлена воєводою лицарська звитяга на полі бою, а, скоріш за все, брудна лайка, якої він «удостоїв» Мехмед-Гірея IV. Як пише з цього приводу Величко, Пожарський, «розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм і плюнув йому межи очі. За це хан роз’ятрився і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову». Отримавши звістку про конотопську поразку воєводи Трубецького, москвичі враз пригадали похід на Москву іншого українського гетьмана – Петра Сагайдачного. Як писав з цього приводу Соловйов, «царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву; пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...»¹⁰. При оцінці масштабів конотопської катастрофи щодо російської сторони хрестоматійним також є визнання того ж таки Соловйова: «цвіт московської кінноти, котра здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, загинув протягом одного дня... Ніколи вже після цього цар московський не був у змозі вивести в поле такого значного війська. У жалобній одежі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву...»¹¹.

ПРИМІТКИ:

1. Горобець В.М. «Волимо царя східного...» Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава. – С. 116.

2. Там само. – С. 118.

3. Горобець В.М. Україна і Росія в історичній ретроспективі. Том.1– К.,2004. – С. 124.

4. Там само.

5. Чухліб Т.В. Переяславська угода 1654 р. у контексті міжнародного утвердження ранньомодерної української держави: причини, укладення, наслідки. – С. 46-61; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVII століття. Причини і початок Руїни. – К., 1998. – С. 118.

6. Пінчук Ю. Гетьманство Івана Виговського в інтерпретації Миколи Костомарова // Історичний журнал. – 2007. – № 4. – С. 54-60.

7. Смолій В.А., Кульчицький С.В. Україна І Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України. – К., 2004. – 504 с.

8. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648–1676 років крізь призму століть // УІЖ. – 1998. – № 2. – С. 45.

9. Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII–XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997. – С. 29.

10. Пінчук Ю. Вказ. праця. – С. 57.

11. Там само. – С. 58.