У сучасній світовій політиці Російська Федерація відіграє особливу роль, але і впродовж усієї своєї історії Росія завжди займала специфічну позицію у зовнішньополітичних стосунках зі своїми сусідами і союзниками.

Одним з найбільш інтригуючих і драматичних етапів у історії російської зовнішньої політики був період початку ХХ ст. Саме в цей час світ перебував на порозі значних змін і нової фази в історії людства, яка знаменувалась двома світовими війнами, більшовицькою революцією, біполярністю світу, тощо. Дипломатія відігравала провідну роль у вирішені суперечностей між країнами.

Даному періоду присвячено ряд наукових праць та збірників документів. Треба відзначити книгу В. Похльобкіна «Внешняя политика Руси, России и СССР за 1000 лет», що видана у Москві в 1995 році. В праці подано документи, що стосуються зовнішньої політики Росії, з короткими примітками. Важливі історичні джерела опубліковані у збірнику документів «Русско-китайские отношения 1689-1916».

Фундаментальна праця «Франко-русские союзы» розкриває всі перипетії дипломатичних відносин Росії з Францією. Відносини цих держав висвітлив також Е. Розеншталь у праці «Дипломатическая история русско-французкого союза в начале ХХ века».

Не менш значними є праці «Русско-германские дипломатические соглашения 1905-1911» І. Астафєва і «Русско-германские отношения накануне Первой Мировой войны 1910-1914», в яких на першому плані відносини Росії з Німеччиною, але в контексті світової політики. 

Метою даної статті є визначити і порівняти інтереси Росії на Сході і Заході та визначити рівень реалізації цих інтересів.

Імператор Микола II орієнтував російський уряд на продовження зовнішньої політики свого батька - Олександра III. Своєрідність зовнішньополітичної стратегії Олександра III «Миротворця» полягала в прагненні уникнути будь-яких військових конфліктів з іншими державами, щоб сконцентрувати зусилля і кошти на вирішенні внутрішньополітичних і економічних проблем. 

На початку ХХ ст. основна арена дипломатичних ігор знаходилась на Далекому Сході, саме там перетнулись інтереси передових держав світу. Ситуація на Далекому Сході розвивалась в контексті основних тенденцій, характерних в цілому для процесів, що відбувались у світі.

Японія посилила проникнення в Китай, від неї не відставали Англія, Німеччина, Франція і США. Росія ж займала далеко не перші місця в економічних зв’язках з Китаєм. Так, на кінець ХІХ ст. кількість російських компаній у Китайській імперії становила 12, тоді як англійських – 350, а німецьких – 85¹. Загальний російсько-китайський торгівельний оборот обчислювався у 42,99 млн. руб., причому на товари, що ввозились з Китаю, припадало 38,5 млн. руб.²

Однак, Росія поширювала свій вплив на Далекому Сході, щоб мати незамерзаючі порти на Тихому океані і закріпитись в Маньчжурії. Йшло будівництво Транс-Сибірської залізниці. Будівництво велось з двох сторін – зі сторони Челябінська і Владивостока. Цьому проекту відводилось важливе політичне значення. Влада не допустила до його фінансування приватний капітал, не лише іноземний, але й російський. Вплив Росії у Китаї поступово посилювався.

У самому ж Китаї зріло масове невдоволення діями іноземних держав. Врешті заворушення переросли у 1901р. в «боксерське повстання». Військові кораблі іноземних держав обстріляли китайські укріплення і захопили їх. Після довгих переговорів Англія, Франція, Німеччина, Японія і Росія домовились про висадку своїх військових контингентів у Китаї.

Після того, як іноземні представництва у Пекіні були звільнені, Росія вивела свої війська і запропонувала зробити те ж іншим країнам.  Також Росія заявила, що як тільки в Маньчжурії настане порядок, її війська покинуть ці території³. Китай у свою чергу підтвердив чинність усіх підписаних раніше договорів, зокрема договору підписаного 1896 р.⁴

В Петербурзі розраховували, що такі дії знайдуть розуміння у китайської влади і це дозволить встановити між двома країнами дружні відносини. Але інші держави не підтримали пропозицію Росії і не вивели війська з Пекіну, навпаки – провели каральні акції проти повстанців і посилили свою присутність в цьому регіоні.

Дипломатична боротьба держав, яка розгорілась навколо Китаю, торкалась інтересів Росії. До ослаблення російських позицій прагнули Японія, США, Англія і Німеччина. Незважаючи на те, що Франція була союзницею Росії, Париж також не хотів посилення російського впливу в Китаї, оскільки Франція боялась відведення сил Росії від західних кордонів Російської імперії на Далекосхідний⁵. Росія вже мала військові зобов’язання перед Францією за договором від 1982 р.

У той же час Росія, зі свого боку, намагалась укласти договір з Пекіном, зберігши свої привілеї в Маньчжурії, і поширити їх на територію всього Китаю. Ще у листопаді 1901р. Росія уклала з владою Мукденської провінції тимчасовий договір про Маньчжурію, за яким частково було відновлено владу китайських губернаторів. Планувалось після будівництва Китайсько-Східної залізниці (КСЗ) ввести китайські війська, чисельність яких мала б передбачуватись окремим договором.

У завершальному проекті, який складався з 14 статей, говорилося, що російські війська будуть виведені після встановлення миру в Маньчжурії і ухвали китайською стороною цього договору. Японія, у свою чергу, повідомила пекінському уряду, що у разі конфліктної ситуації з Росією вона підтримає Китай.

Російська дипломатія стала шукати шляхи для врегулювання спірних питань з іншими країнами, і перш за все з Японією. У Петербурзі сподівалися, що поступками в Кореї можна буде нейтралізувати Японію в Маньчжурії. Але вже було пізно, Росія залишилася в ізоляції.

Німеччина хитрувала і вела з Росією подвійну гру, ведучи переговори з Японією. Берлін всіляко підштовхував Росію до вступу у війну з Японією, обіцяючи при цьому спокій на західних кордонах і надання необхідної позики. Німеччині було вигідно втягнути Росію у війну на Далекому Сході, аби забезпечити собі свободу дій проти Франції.

Будучи союзницею Росії, Франція не хотіла перекидання російських військових сил на Схід, тому що розуміла, що це буде на користь Німеччині. Але сама фактично нічого не зробила, щоб запобігти російсько-японській війні і допомогти Росії.

В цей час в Японії відбулися події, що привели до влади мілітаристську групу на чолі з Кацурою, який змінив прем'єра Іто, що виступав за угоду з Росією. Новий уряд Японії здійснив спритний маневр. Він направив до Петербурга екс-прем'єра, розраховуючи на те, що ця місія, по-перше, заспокоїть Петербург, а по-друге, виконає роль подразника, здійснивши тиск на Англію, що коливалася з підписанням угоди з Японією, хоча й була зацікавлена в російсько-японській війні. Японцям вдалося досягти своїх цілей. Незважаючи на зроблені Петербургом вигідні пропозиції і обіцянки допомогти в отриманні французьких кредитів, російсько-японські переговори ні до чого не призвели. Англія, яка не хотіла і навіть боялася укладання російсько-японської угоди, пішла в решті решт на союз з Японією.

Англо-японський договір був підписаний 30 січня 1902 р. в Берліні. Було укладено союз на п'ять років. Росія відразу відреагувала на такі дії Англії і 3 березня 1902 р. у Петербурзі підписала з Францією декларацію з цього приводу, за якою і Франція, і Росія надавали собі такі ж повноваження з підтримки миру і стабільності в Китаї, як Англія з Японією.

Англія ж, уклавши договір з Японією, пішла також на переговори з Росією. До цього її в першу чергу підштовхувала політика Німеччини, яка з року в рік збільшувала свій військовий потенціал. Саме в цей час в Німеччині була прийнята нова морська програма. Англо-німецькі суперечності посилювались і мали все більший вплив не тільки на політику Англії, але й на ситуацію в Європі.

Переговори Лондона з Петербургом йшли довго і важко. На Далекому Сході Англію цікавило лише те, щоб Росія не просувалась далі за Маньчжурію. Зате Лондон прагнув домогтися від Росії поступок в Середній Азії і на Кавказі. У Петербурзі вважали неприйнятною пропозицію Англії про відмову Росії від дипломатичних відносин з Афганістаном, і про розподіл сфер впливу в Персії. Поки йшли англо-російські переговори, Японія прискорено готувалася до війни. У Токіо боялися втратити вигідний момент.

В основі російсько-японського конфлікту лежали протиріччя інтересів двох держав на Далекому Сході. На ускладнення відносин Росії з провідними країнами, і перш за все з Японією, впливало її прагнення розвивати залізничний зв'язок центру країни з далекосхідними окраїнами, мати незамерзаючі порти, домогтися особливого положення в Китаї. Втручання Росії, Німеччини, Англії, Франції та США в китайські справи, їх протиріччя один з одним і прагнення не допустити закріплення однієї зі сторін вкрай ускладнили обстановку в цьому регіоні.

Виходячи із стратегічних цілей на Далекому Сході, Росії потрібно було зупинити Японію, апетити якої простягались не тільки на Китай, Корею, але й на Сибір. Однак, у військовому плані Російська імперія не була до цього готова. Особливо поступалася вона Японії на морі. Що стосується можливості запобігання війни, то вона існувала, але була втрачена Росією.

І хоча Росія, розуміючи наближення війни, уклала таємну декларацію з Австро-Угорщиною про взаємний нейтралітет 2 жовтня 1904 р., аби забезпечити спокій на західних кордонах, все таки Японія зуміла і в дипломатичній підготовці до війни випередити Росію⁶.

Японія 6 лютого 1904 р. пішла на розрив дипломатичних відносин з Росією, а за два дні без оголошення війни японські війська напали на військово-морські бази Порт-Артура і Чемульпо. Так розпочалась російсько-японська війна 1904-1905 рр.

Напередодні і під час війни німецький міністр закордонних справ прагнув відвернути Росію від європейських питань, спрямувати її зусилля на Далекий Схід. У липні 1905 року Вільгельм II і Микола II в Б’єрке підписали союзний договір⁷ того ж типу, що був укладений Росією ще 1892 р. з Францією⁸. Формально поставало питання про те, щоб «замкнути трикутник», мова могла йти про формування троїстого союзу в Європі на базі німецько-російського договору 1905 р. за участю Франції, якби вона захотіла до них приєднатися. Тоді спрямованість такого союзу була б явно антианглійською.

Договір 1905 р. між Росією та Німеччиною був підписаний з ініціативи Берліна. Німецький лідер використав відчуження Росії від Англії, що виникло у результаті російсько-японської війни. Б’єркський договір передбачав надання повномасштабної військової допомоги кожній зі сторін у випадку агресії проти неї в Європі. Росії він не був вигідний, оскільки у випадку нападу на неї Англії бойові дії велися б лише в Азії, а Німеччина не зобов'язана була у цьому випадку допомагати. Однак і для Німеччини договір не був у повній мірі вигідний, оскільки у випадку ведення бойових дій за межами Європи Росія також залишалася б байдужою до проблем Німеччини, яка розраховувала на удар Росії у бік Британської Індії. Договір був укладений без відома голови уряду і міністра закордонних справ. Міністр Ламздорф, ознайомившись з уже підписаним документом, «не міг повірити своїм очам і вухам»⁹. В результаті, під потужним тиском з боку великого князя Миколи Миколайовича, голови уряду С.Ю. Вітте та міністра закордонних справ Ламздорфа, вдалося домогтися того, що Микола II надіслав Вільгельму листа, який був рівнозначним розірванню їхньої угоди, досягнутої в Б’єрке.

Про утворення «трикутника Петербург-Берлін-Париж» вже не могло бути й мови, оскільки протиріччя між Францією та Німеччиною були надзвичайно глибокі. Суть проблеми полягала в зростаючій агресії Німеччини та її основного союзника Австро-Угорщини, незадоволених своєю малою часткою «колоніального пирога».

Виходячи з такої ситуації Росія, врешті, пішла на договір з Англією про розподіл сфер впливу в Азії, який усував більшість суперечностей між цими державами і формально якраз і означав оформлення Антанти¹⁰. Надалі Росія будувала свою політику з огляду на союзні договори з Францією і Англією, хоча і підтримувала зв’язки з Німеччиною.

Підводячи підсумки можна стверджувати, що період на початку ХХ ст. і до Першої Світової війни відзначався надзвичайно активною дипломатичною діяльністю як Російської імперії, так і загалом провідних країн світу.

Усім «великим державам» було відомо, що майбутньої війни не уникнути, і кожна намагалась забезпечити себе якнайвигіднішим союзом. Російська імперія відігравала далеко не останню роль у дипломатичних іграх, і роль Росії завжди змінювалась.

Хоча головним театром бойових дій майбутньої війни мала стати Європа, однак основні суперечності полягали в розподілі сфер впливу у Азії та Північній Африці. Саме на Сході вирішувались суперечності між державами і розпалювались нові конфлікти. Так, для Росії невдала політика в Китаї обернулась зміною курсу у зовнішній політиці і початком зближення з Англією. Це зближення завершилось остаточним усуненням суперечностей.

Однак, найамбітніші плани Росії знаходились в Європі, а саме – на Балканах, і впродовж усього цього періоду Росія використовувала усі шанси для закріплення в цьому регіоні. Дії Росії, звичайно ж, зустрічали спротив європейських держав, які не бажали її посилення. Проти посилення Росії виступали і її союзники. Тому єдиний реальний шлях здійснення планів пролягав через війну.

Потрібно зазначити, що добившись певної стабільності на Сході після російсько-японської війни, Росія активізувалась на Заході, що було вигідним для її союзників, які відігравали не останню роль в створені такої ситуації для Росії. Тому й основні територіальні претензії Росія зосередила в Європі.

ПРИМІТКИ:

1. Головачев П. Россия на Дальнем Востоке. – С-Пб, 1904.

2. Русско-китайские отношения 1689-1916 гг. Официальные документы. – М., 1958.

3. Сборник договоров России с другими странами 1856-1917. – М., 1952.

4. Розешталь Э.М. Дипломатическая история русско-французского союза в начале ХХ века. – М., 1960.

5. Астафев И.И. Русско-германские дипломатические соглашения 1905-1911 гг. – М., 1972.

6. Грюнвальд К. Франко-русские союзы. – М., 1968.

7. Похлебкин В.В. Внешняя политика Руси, России и СССР за 1000 лет в именах, датах и фактах. Книга І. Войны и мировые договоры. – М., 1995.

8. Там само.